Жінка поважного віку

  • 858

Сто років – це мало чи багато? Якщо для Всесвіту – це краплинка, для людини – довгий, поважний і часто тернистий життєвий шлях. Ось такий шлях і пройшла жителька села Івангород – Анастасія Юхимівна Ладняк, яка сьогодні відзначає свій 100-річний ювілей.

В цей святковий день з щирими вітаннями та найкращими побажаннями до Анастасії Юхимівни завітали заступник міського голови з питань діяльності виконавчих органів Олег Бричук, староста села Івангород Оксана Губницька та завідуюча Івангородською бібліотекою-філією Зоя Шиндор.

Звертаючись до ювілярки, гості висловили їй слова вдячності за добросовісну, невтомну працю та яскравий приклад людяності і порядності. Відвідувачі також вручили Анастасії Юхимівні подарунки і квіти та побажали міцного здоров’я, миру, радості, добробуту, поваги й турботи від оточуючих. В свою чергу Анастасія Юхимівна висловила щиру вдячність за увагу й теплі вітання.

Народилась ювілярка в селянській родині Юхима і Соломії Ладняків. Вона була четвертою дитиною в сім’ї. Два її брати – Лукіян та Сергій, були батьковою гордістю, а Настя – маминою радістю. Старша Настина сестричка померла маленькою, залишивши тугу в батьківських серцях.

Сім’я не бідувала, але для цього потрібно було важко працювати. Цілими днями батьки трудились в полі та порались коло худоби, а ввечері тішились своїми дітками. Та недовго ця втіха тривала. Раптово померла мама, осиротивши дітей. Тепер батько за двох і працював, і ростив діток.

Та колесо історії важко прокотилося по цій сім’ї, як, втім, і по інших сім’ях. Настав чорний 32-й рік. Голод забирав життя рідних, сусідів, односельчан. Юхим, як міг, утримував своїх дітей. Одного разу йому вдалось десь роздобути торбинку жита. Він його зварив, не втримався і наївся, а на ранок не прокинувся. Як вижили сироти, зараз уже ніхто не згадає.

Старший брат Лукіян пішов жити до маминого брата в сусіднє село, а Сергій залишився з Настею. Пізніше він пішов до колгоспу, вивчився на шофера. Працював і ростив сестричку. Переносячи усі ці життєві перипетії, Настя росла дуже тихою і скромною дівчинкою. А коли підросла, теж пішла працювати у колгосп. І трудилася скрізь, куди посилали: доглядала коні, свині, телята. Та знову біда – війна... І знову бідність, розруха. Дивом вдалося уникнути остарбайтерської долі, не потрапити до Німеччини.

Закінчилась війна, почалась відбудова країни – важка праця з ранку до ночі. Знову голодний 47-й. Праця в буряковій ланці. Життя стелило терновий шлях Насті, а вона йшла по ньому, схиливши голову, тихо і скромно.

Не судилось Анастасії мати сім’ю, своїх дітей. Але доля розпорядилась так, що сім’я брата Сергія стала для неї рідною. У Сергія і його дружини, теж Насті, народилась дівчинка Маруся. І коли Сергій пішов з родини, створивши нову сім’ю, дві Насті і Маруся залишились жити разом.

З часом Маруся вийшла заміж, мама її померла, Анастасія Юхимівна залишилась жити сама. Доглядала город, нехитре господарство. Племінниця Маруся і її чоловік Григорій Хомич, теж надзвичайно добра людина, завжди і в усьому допомагали їй. На них вона мала надію, що в старості буде до кого прихилити голову. І коли стало важко самій поратись у хаті, племінники забрали її до себе.

Ніби вже все було добре: її люблять і поважають, наварять їсти, подадуть. Доживай віка в добрі, але доля і далі вирішила випробовувати Анастасію Юхимівну. У племінниці Марії стався інсульт, довго лікувалась, та наслідки хвороби залишились – хворі руки і ноги. А сама Анастасія Юхимівна, вже від прожитих років, почала втрачати слух і зір. Тоді Григорій Хомич став їх надією, опорою і ангелом-охоронцем. Він їх називав лагідно «мої дівчата».

Але… Знову це «але». Григорія Хомича раптово не стало. Уже три роки «дівчата» живуть удвох. Тепер їх опорою став син Марії Сергіївни, теж Сергій. Щотижня він приїжджає з Черкас до своїх рідних, щоб побачитись, щось допомогти. Кожного дня приходить на допомогу сусідка Лідія Русецька, два рази на тиждень – соціальний працівник Оксана Ткач.

Ось так прожила свої сто років Анастасія Юхимівна. Скільки всього їй довелося пережити! Але, дивлячись на неї, не можна сказати, що вона має за плечима стільки років. Вона – жінка поважного віку! Ніхто не знає скільки років життя ще приготувала доля цій чудовій, тихій, скромній, добрій жінці, але безперечно всі жителі Івангорода гордяться тим, що у них є така ювілярка і зичать їй, звичайно, побільше здоров’я.

Інші новини

Всі новини